Ця історія пронизує до глиби душі кожного, хто прочитає. Ай справді, коли хочеш вийняти скалку з чийого ока, спершу вийми зі свого – колоду! Допис авторки вражає, тому “Пошепки” не могли не поділитись ним з вами!
Мовою оригіналу:
“Я довго думала, чи варто розказувати цю історію. Але вирішила, що треба. Дуже і дуже треба. Назву її так.“Вбиває не мобілізація, вбиває байдужість”.
Вечір, п’ятниця, дощова погода. Як і щотижня, збираюся додому в Чоп. Автовокзал, каса, маршрутка…На зупинці стоїть зо 15 людей, і в сторінці одненький худорлявий хлопчина, років 19.
Маршрутка ще закрита, водій про щось говорить із касиром, думаю, встигаю сходити по білет. Успішно виконавши операцію, прямую до маршрутки… Люди вишикувалися у чергу… Контролерка перевіряє квитки при вході… Я стою акурат за хлопчиною…
Темно, здалеку зразу не помітила… Великий “вещь-мішок”, обсмалена форма, підкопчена шапка і, здається, злегка підгорілий бушлат. Зате берці хороші – натівські правда, видно, що і вони зазнали пригод уже…І нашивки: український стяг – на одній руці, і підрозділ – на другій (свідомо не пишу, який саме, однак підкреслю: ці – зі скромних, котрі не нитимуть, не проситимуть нічого зайвого і просто соромляться щось просити…).
Підходить його черга. Опускає голову і хоче зайти у маршрутку. На що контролерка підіймає дикий крик, мол:
– Не можна, іди в касу за білетом!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Він мовчить, опустивши голову. Нічого не вимагає і не просить – мовчить. Та кричить ще гучніше, повторюючи одне і те саме. Тут я не витримую, вступаюсь.
– Жіночко, – кажу, – ви хіба не бачите ХТО це? Хіба автостанція і водій збідніє, якщо допоможе Героєві дістатися додому? (звісно все говорила не так красно і не так спокійно, але суть – та)..
– А мене не цікавить хто це! Хочеш додому – купи білет.
Сварюся з нею ще хвилин зо п’ять. Хлопець ніяково мовчить. А за мною, НА ХВИЛИНОЧКУ, стояли з десяток людей, між іншим, і дорослих чоловіків теж. І Ніхто, НІХТО більше не вступився за юнака у злегка обгорілій формі…
Він – мокрий до ниточки, просмалений геть.. і всім оточуючим нема діла…
– Добре, у нього є білет, – випалюю.
І простягаю хлопцеві свій, показуючи, аби заходив. Обертається на мене цей… ні, не можу написати більше хлопець. Чоловік. Очі стривожені, зніяковіла усмішка… Видно, що не знає, що робити. Засовую білет у кишеню його потрепаного бушлату і ледь чи не силоміць “пхаю” в автобус.
– Добре, дівчино, тоді нікуди не їдете ви! – випалює “мила” контролерка.
– Та без питань!
Іду по інший білет, минаючи чергу байдужих і про щось хіхікаючих людей, чимчикую у касу знову. Беру білет і гордо сідаю в автобус. Тьфу, так противно на душі після цієї сцени. Гидко від байдужості людей, гидко, коли не бачать/не хочуть бачити тих, завдяки яким вони можуть отут мирно сміятися і жувати автовокзальну булочку..
БО десь там, на палаючому Сході, отакі сміливі Чоловіки охороняють наш спокій і наше мирне небо. Сідаю через прохід від нього. Звертаюся пошепки:
– Звідки?..
– Звідти живими не вертаються… – дуже хрипло каже мені.
А я сідаю на своє місце і тихо плачу. Розумію, чому він нічого не відповідав хамуватій жіночці… І ще знаю, що він дійсно з самого пекла.. додому на кілька днів.. а тут – байдужість і хамство. Як він тяжко кашляв, протягом усієї дороги!!! А у мене із кожним його “кхе-кхе” серце обливалося кров’ю….
Кидала короткі погляди і мовчки кивала з подякою… Опускав очі, усміхаючись. Вийшов раніше Чопа… І поки стояв, чекаючи зупинки автобуса, кидав погляд у мою сторону. Я ж, голосно, на всю маршрутку: “Дякуємо Тобі, хлопче!”. Автобус зупинився, він виходив, а я йому вслід: “Слава закарпатським Героям”. І він уже знадвору, певно зібравши останні сили, поміж “кхе-кхе”, відповів: “Слава Україні”...
Дорогою додому я все думала і думала: про людську байдужість, закривання очей, твердження “це не наша війна”, оце тупориле рагульське хамство…І не кажіть про вату, про переселенців поганих, про ще якісь отакі безглузді речі – відкрийте очі НА СЕБЕ!
Подивіться навколо – на оточуючих. Та наших рагулів і місцевої “вати” – достатньо! І не соромно ж… Скажіть, ну хіба наші Захисники не варті бодай вашого “дякую”? Вашої усмішки із розумінням? Невже це так тяжко? Благо, є отакі Мужчини! Наші Хлопчики! Наші ріднесенькі захисники! Доземний уклін вам! Ми у великому боргу перед вами! А за тебе, хлопче, я тепер молитимуся. Аби повертався живим… І ніколи не зазнавав отакого… Слава тобі, Герою!”
Автор: Олександра Артюхіна
Не мала я клопоту, то поїхала на заробітки. Встряла в таке, що й не знаю як виплутатись. І як тепер додому приїздити та рідним в очі дивитися?
Коли я зайшла на сторінку невістки – мало не посивіла. Так от на що вона мої гроші витрачає. А казала, що сваха хвора
Поки невістка лежала на збереженні Максим привів додому коханку. Я не вірила власним очам, але провчила його, бо по-іншому не могла!
– Кoxaний, дякyю зa пoдapyнoк! – Ти пpo щo? – Мeнi нa кapтy сьoгoднi пpийшлo 5000 гpивeнь. – Дaй сюди тeлeфoн! I взaгaлi зaбyдь пpo цe! Цe, мaбyть шaxpaї
Я щаслива, що Бог послав мені таку невістку, яка стала донькою. Ми стільки всього пройшли, як не стало єдиного сина.
Підвозила військового до Полтави, по дорозі розговорилися. І, знаєте, такий неприємний осад залишився після тої зустрічі. Все-таки, не скоро буде перемога, раз у нас таке погане ставлення до військових!
Мало того, що зять без роботи сидить, бо мобілізації боїться. Так ще й до сусідки бігати почав
Я доглядала бабу Гасю, поки вона хворіла. Ми навіть зблизились. Але потім до мене дійшло – вона мене використовує
Лишень на похороні чоловіка я дізналась, що він багато років мені брехав. А тоді я ще й заповіт його побачила
