Почну з того, що рішення їхати з країни далось мені дуже важко. Коли перша хвиля міграції вже відбулась, і люди насправді вже стали повертатись до своїх домівок, я з 1,5-річною донькою тільки виїхали у Європу. 18 квітня ми перетнули кордон і почали пристосовуватись до італійського ритму життя.
У нас маленька дитина і я дуже втомилась бігати з нею по підвалах і в страху лягати спати. Тож у Європу ми вирушили за відчуттям безпеки. В Італію нас запросила моя двоюрідна сестра, яка живе там 10 років. Тож три місяці ми жили у місті Падуя, регіон Венето (столиця регіону — Венеція). Це північ країни, який більш промисловий і розвинутий, порівнюючи з сільськогосподарським півднем Італії, а сама Падуя — досить велике і розвинуте місто.
В жодному разі не хочу применшити значення італійської культури та її вплив на культуру світову. Але мені здалось, що італійці занадто багато уваги приділяють своєму минулому, і натомість взагалі не дивляться у майбутнє.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
- Італійці дуже консервативні, вони важко приймають нові рішення, не куштують і не роблять нічого нового. Як приклад, кожен італієць ходить в один і той самий бар все своє життя, в якому щодня робить одне і те саме замовлення. Їхня економіка тримається на постійних клієнтах.
- В Італії тобі ніхто не нахамить. Але ніхто і не зробить документи. За три місяці знаходження в Італії мені так і не видали тимчасовий прихисток. Нагадаю, що я поїхала з маленькою дитиною. Ми жили в Італії без підписаної декларації з лікарем (бо не було постійних документів). І нам просто пощастило, що ми не захворіли за ці три місяці.
- Але чому я дійсно хочу навчитись у італійців, так це легкості спілкування. Все ж таки українці достатньо закриті. Ніхто не заговорить з тобою на вулиці. А в Італії все навпаки. За день, без перебільшень, до мене разів по п’ять звертались на вулиці з різних приводів. Робили компліменти мені і моїй дитині, просто обговорювали погоду, їжу і якісь інші буденні речі.
- Спека там відчувається інакше, більш сильно, аніж в Україні. За пару хвилин на сонці ти отримуєш опік, а одного разу я ледве не втратила свідомість від спеки. На вулиці реально знаходитись лише рано вранці чи вже після сьомої вечора.
- Наші вороги люблять Італію, і, на жаль, італійці їх взаємно люблять. Напевно, наша війна трохи змінила їхні погляди, але я не можу сказати, що відчувала на собі ту підтримку, яку, наприклад, висловлюють нам зараз поляки чи литовці. Якщо з італійцями мова заходила про Україну і війну, вони виражали свої співчуття і закривали цю тему. Також, на жаль, росіяни продовжують подорожувати та нахабно себе вести. Лише дитина поряд зі мною стримувала мої пориви плювати їм в обличчя.
Не буває ідеальних країн, це утопія. В Україні також є свої недоліки, про які ми добре знаємо: це і совок, і корупція, і відсутність чесних судів. Але саме зараз ми можемо по-справжньому все змінити, втілити весь отриманий досвід життя у Європі і розкрити нескінченний потенціал України.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту poshepky.com@gmail.com
А Ви погоджуєтеся зі словами жінки? Де б Ви хотіли жити?
– Син сказав, що в санаторій мене везе! Та вже третій місяць додому не забирає! – Коли я нарешті знайшла дядька – його було не впізнати
– Луганск – не Украина! Там нам будет лучше! – кричав друг в 2014 році. Уявіть собі моє лице, коли я зустріла його в Тернополі через 8 років…
– Як ти не покинеш дружину й дітей, мене більше не побачиш! Я хочу мати законний статус! – Кохана шантажує мене, а дружина й не підозрює
Гортала Фейсбук, як раптом бачу фото, де син одягає обручку своїй Жені. Мені очі на лоба полізли!
Я прожила рік з всиновленою дитиною та вирішила повернути її у сиротинець. Адже зрозуміла, що точно не буду щасливою матусею та не порадую чудове дитинство Іванкові
Переїхали з Харкова до свекрухи у Франківськ. Думала тут на нас чекає краще життя, але вже за тиждень хотілося тікати!
– Сину, я не хочу, щоб ти розлучився через мене! Відправ мене в будинок для літніх людей!
Коли син прийшов і сказав, що його переслідує стороння жінка, я відразу збагнула, хто це
Я вперше стала мамою в 53 роки. Та то ще квіточки – я уявлення не маю, хто батько цієї дитини
