Я прожила рік з всиновленою дитиною та вирішила повернути її у сиротинець. Адже зрозуміла, що точно не буду щасливою матусею та не порадую чудове дитинство Іванкові

Я пишу цю історію не з добрих намірів чи не для того, аби якось похизуватися перед читачами цієї сторінки. Просто хочу спокійно висповідатися за цю помилку та відпустити гріх з душі.

Отож, я у 20 років вийшла заміж та ми з Петром одразу хотіли народити дитинку. Однак, 2 роки нічого не виходило. Лікарня стала буквально моїм другом домом, бо я там проводила багато часу.

Пила різні пігулки, ставили капельниці, здавала аналізи – і нічого, тільки сумний вираз обличчя лікарів. Я вже навіть зверталася до народної медицини – їхала до мольфарів та ворожок у гори, шукала спеціальних ворожок. За ці всі роки ми з Петром стільки грошей витратили, часто зичили великі суми в борг та брали кредити.

Тільки у 35 років ми зупинилися. Я вже не могла спокійно дивитися на своє понівечене тіло від уколів та різних “масажів” лікувальних. І одного разу, коли ми були в церкві, то священник сказав, що шукає волонтерів, аби допомогли в сиротинці організувати якесь свято. Ми з Петром погодилися.

Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Так ми зустріли Іванка – хлопчик 7 років. Він одразу почав біля нас якось крутитися, тримати за руки, показував свої “скарби” – порвана книжечка та лялька без одягу та однієї ручки. Зате дуже добре говорив та читав, розповів віршик та декілька скоромовок. Мені він одразу дуже сподобався.

Ми 2 тижні поспіль приїздили до сиротинця, аби побути з Іванком. Часто привозили йому іграшки, солодощі, одяг гарний та інші подарунки. І якось Петро перший запропонував всиновити хлопчика:

– Може, це Бог нам дав знак? Може, це наш син, хоча і не рідний?

Тому ми одразу почали готувати всі необхідні документи для всиновлення. Звісно, це не було просто, бо деякі папери довго робили.

Тільки от директорка декілька разів перепитувала мене та чоловіка “ви точно впевнені”? Адже в Іванка досить такий запальний характер, непосидючий, важко заспокоюється після сварки.

– Та в нього що мама, що тато були такі…

– Які?

– Не дуже хороші люди. Мама вживала важкі речовини, коли була вагітна. А батько пиячив. Ледь відсудили права на опіку в тих горе-батьків.

Я гадала, що ці факти ніяк не повпливають на нашу любов до Іванка. Ми йому на перед купили багато іграшок, книг та ліжко в формі машинки.

Пошепки

Місяць ми жили спокійно, Іванко був ідеальний хлопчик. Допомагав прибирати, складав іграшки, допомагав навіть мити посуд та підмітав підлогу.

Але потім його наче “переклинило”. Почав постійно кричати, капризувати, розкидав речі та влаштовував істерики. Раз ми поверталися в прогулянки, він висмикнув свою руку та перебіг дорогу на червоне світло. Я аж з переляку крикнула на весь двір! Водій ледь-ледь встиг загальмувати.

Не могла його випустити з сусідськими друзями погратися, бо він всіх дуже бив. Сусідка приходила тоді та показала, який синець під оком мій Іванко поставив її синочку.

Потім я дізналася, що вагітна. Це було наче якесь справжнє диво, інакше не скажу. Почала говорити Іванкові, що в нього буде сестричка чи братик, що вони будуть товаришувати.

Але Іванко не сприймав це серйозно. Ще гірше кричав, бився. І коли я була на 8 місяці, то він під час чергової сварки просто взяв та сильно копнув мене у живіт. Так стало погано, відчула біль. Чоловік одразу викликав швидку.

І ми вирішили, що не хочемо виховувати таку проблемну дитину. Директорка казала, що ми вже 3 родина, яка відмовляється від Іванка.

Так вже минуло майже 20 років. Наш рідний синочок Михайлик виріс спокійним, розумним та дуже слухняним. Зараз навчається у престижному університеті та ще працює на іноземну комп’ютерну компанію. 

Про Івана я вкрай рідко згадую. Але нещодавно дивилася новини, як група молодих хлопців грабувала пенсіонерів. Впізнала на кадрі Івана. Аж за серце схопилася, чоловік приніс одразу склянку води.

Мені перші місяці після тої відмови від опіки Івана було важко жити, я не могла спокійно спати та їсти. Картала себе за такий поганий вчинок, вже ходила до церкви на сповідь.

Тоді зрозуміла, що не все так легко та гладко в нашому житті стається. І не варто засуджувати людей за такі погані вчинки. Ніхто з подруг та родичів не знав, що у нашій родині коїлося з Іванком. Зате всі мене заклювали за таку відмову.

Я сподіваюся, що ніхто мене за цю сповідь не засудить. Кожна родина – то як чорний ліс, ніхто не знає, що насправді там твориться..

Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Adblock
detector