У мене була чудова родина – я, мамуся, татусь. Ми багато часу проводили разом, гуляли у парку, каталися на атракціонах, влаштовували пікніки. Але в один день все змінилося. Мені тоді, здається, було тільки 5 років.
Досі пригадую, як голосно кричала мама, а тато збирав всі свої речі. Виявилося, що у нього була інша жінка та дитина. Я не розуміла, чому мама так сердиться, адже у мене може бути братик чи сестричка. Спершу татко щосуботи приїжджав до мене у гості, міг інколи забрати зі школи. Але потім немов зник з мого життя, не відповідав на телефонні дзвінки. Я почала помалу забувати про його існування.
Тоді я з головою занурилася у навчання. Щодня приносила додому хороші оцінки, вчителі мене хвалили, брала участь у всіх олімпіадах. Думала, що хоча б на випускний тато зможе приїхати. Але дарма, його не було. Тільки прийшла мама з новим чоловіком – Петром.
Я не мала нічого проти Петі, але мама занадто багато часу приділяла новим стосункам. Та і чоловік завжди намагався мене перевиховати, ми з ним часто сварилися. Досі пригадую той вечір. Останній день літа, я приходжу додому та бачу велику сумку з речима. Там були мої капці, взуття, халат та навіть зубна щітка.
– Знаєш, мені вже набридло, що ти перешкоджаєш моєму щастю! Тобі 17 років, вже доросла та зможеш про себе самостійно подбати. Я з самого дитинства про тебе піклувалася. Так що тепер моя черга влаштовувати особисте життя, – сказала мама та показала мені пальцем на двері.
Я довго оплакала, просила маму змінити свою думку. Але тут в розмову втрутився Петро. Він просто викинув сумку у під’їзд.
– Забирайся геть! – кричав чоловік та грюкнув дверима. Він навіть забрав у мене ключі від квартири, щоб я не сміла приходити.
На щастя, у мене була заначка. Я викликала таксі та поїхала до тата. Знала його нову адресу. Тремтячою рукою постукала у двері.
– Доню, це ти? Почекай, я зараз до тебе вийду, – сказав татусь.
Видно, що він зовсім не очікував мене зустріти на порозі квартири. Ми вийшли у двір та сіли на лавочку.
– Зрозумій, я зараз живу з Аллою, це її квартира. Вона буде категорично проти, щоб приймати таких гостей, як ти. Тим паче ми зараз хочемо робити ремонт, у нас маленька дитина і грошей ледь вистачає на комунальні послуги. Я просто не маю можливості ще й тебе утримувати.
Я не знала, що відповісти. У той момент я почувалася сиротою, хоча батьки були живі.
– Тримай, ось тобі 200 гривень на перший час. Це все, чим я можу тобі допомогти, – сказав тато та пішов геть. Він навіть не обійняв мене на прощання.
Я не пам’ятаю, скільки часу сиділа на лавочці. Згадала, що моя найкраща подруга орендує невелику квартиру та пропонувала жити разом. Мовляв, удвох буде веселіше.
– Привіт, Соню, а твоя пропозиція щодо квартири ще актуальна?
– Так, приїжджай, зараз тобі смс-кою надішлю адресу. А що у тебе з голосом? Ти плакала?
– Все добре, потім розкажу. Тільки у мене обмаль грошей, не знаю, чи вистачить заплатити навіть за комунальні послуги…
– Не переймайся, я щось придумаю.
Так ми почали жити разом. Інколи здавалося, що Соня – моя сестра. На щастя, я вступила на державну форму навчання та стипендії вистачало на всі витрати. Завершила університет з червоним дипломом, влаштувалася на хорошу роботу за спеціальністю. Однак, за всі ці роки ні мама, ні тато мене навіть з іменинами не привітали. Та і я вже забула про них.
Згодом зустріла свого чоловіка Олега, він був знайомим Соні. Спершу ми просто товаришували, але вже через місяць дружба переросла у стосунки. Ми швидко почали жити разом, а на річницю він зробив пропозицію руки та серце. То ж ми почали готуватися до весілля.
– Слухай, ти скоро станеш моєю дружиною, але я ще досі не знайомий з твоїми батьками? І не треба казати, що ти сирота, адже Соня казала, що ти з повної родини, – запитував чоловік. Він досі нічого не знав про той вечір.
Річ у тому, що Олег – сирота, виріс у дитячому будинку. Я вирішила нарешті розповісти йому всю правду.
– Я розумію, що ти маєш повне право на них сердитися, але вже стільки років минуло. Батьки – це найбільше щастя у нашому житті. Так, ми не ідеальні, можемо помилятися. Однак, завжди заслуговуємо на другий шанс, – сказав Олег та ніжно обійняв мене.
Я довго думала над цими словами. Чесно кажучи, я інколи дуже сумувала за старенькими. Тому наступного ранку ми вже їхали на знайому адресу. Нічого не змінилося – ті двері, качелі та лавочка.
Тремтячою рукою постукала, довго ніхто не відчиняв. Здається, що нікого не було. А раптом мама вже там не живе? Кудись переїхала. Або навіть гірше… Почула, як хтось тихо крокував до нас.
– Вітаю, а ви до кого? – сказала літня жінка.
Я ледь впізнала маму – зморшки, сивина, але такі ж радісні очі.
– Мамо, це я… Твоя донька, – тихо відповіла.
Декілька секунд ми просто мовчали. А тоді мама міцно мене обіцяла та почала плакати. З кухні вийшов він – тато. Також сивий дідусь, який спирався на милицю. У той момент здавалося, що я навчилася заново дихати. Немов камінь з серця впав.
Нас з Олегом запросили на кухню та пригостили смачним чаєм. Виявилося, що декілька років тому Алла прогнала тата з квартири, а мама все-таки не знайшла щастя з Петром. І одного дня вони випадково зустрілися та вирішили знову жити разом.
– Ми боялися, що ти нас навіть на поріг не пустиш. Тоді стільки болю завдали, соромно було навіть на очі показуватися. Тому щодня молилися за твоє щастя, донечко, – тихо відповіла мама.
Вже через місяць татусь вів мене під вінець. Помітила, що майже все весілля вони витирали сльози щастя. Здійснилася моя дитяча мрія – батьки знову разом та у мене є родина. А скоро на них чекає справжній сюрприз – онук чи онучка.
А ви б дали другий шанс таким горе-батькам? Чому?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!