З Марком я побралась ще зовсім молода. Ми з раннього дитинства дружили, зростали в одному дворі. Саме він був поруч, коли в автокатастрофі загинув мій тато. Підтримував, допомагав в усьому, адже мама тоді зовсім розклеїлась.
Коли мені було 16 ми почали зустрічатись, а згодом разом поїхали в інше місто на навчання. Всього в 19 років ми розписалися. Подруги мене ніколи не розуміли.
– Як так можна? Постійно з одним. Ти ж йому врешті набриднеш. Шкодуватиме, що не погуляв.
Та я нікого не слухала і сумнівів не мала. Ми жили досить добре, були не просто коханцями, а партнерами, найближчими друзями. Я знала, що Марк досягне успіху. Навіть допомагала йому під час стажування з документацією. І все складалось прекрасно, коханого взяли у велику компанію. Він стрімко підіймався кар’єрними сходинками. Я теж працювала, та своїм головним завданням завжди вважала – бути гарною дружиною і створити вдома такі умови, аби чоловік хотів повертатися.
У 25 років ми почали думати про дітей. Тоді вже все мали, а я так хотіла бавити маля. Та минуло два роки і нічого не вийшло. Тож ми вперше звернулись до лікаря. Після довготривалих обстежень нам запропонували штучне запліднення. Гроші були, тож ми погодились. Далі почалась тривала підготовка. Це страшенно виснажувало. Та врешті завагітніти однаково не вдалося. Згодом спробували знову, та на нас чекала чергова невдача.
Я не приховувала розпач. Що за жінка я, як не можу виносити маля коханому? Пустоцвіт! Та Марк стверджував, що кохає і ніколи не покине. Врешті я змирилась. Ми просто жили далі.
Одного дня я поверталась додому з роботи і випадково побачила чоловіка з іншою. Він ніжно її обіймав. Я знала, що вони не просто друзі. Та навіть не здивувалась. Звісно, він схоче мати нормальну жінку, котра народить. Я планувала не звертати на все це уваги. Та потім якось побачила в його телефоні повідомлення – фото оголеної дівчини з написом – чекаю на тебе. Тоді я вибухнула:
– Хочеш, йди до іншої! Але не бреши мені! Це не чесно, – кричала я.
– Послухай, вона для мене ніхто. Ми просто домовились. Вона народить, а я дам їй гроші. Я дитину хотів, свою!
– То живи з нею і народжуйте, як нормальна сім’я.
В 38 років я пішла від свого єдиного в житті чоловіка. Поїхала до мами. Та Марк продовжував дзвонити, казав, що приїде за мною. Тоді я вирушила далі, аж до Іспанії.
Я думала, що в мене акліматизація, адже з переїздом дедалі частіше мала погане самопочуття. А якось знепритомніла просто в магазині. Мене забрали в тамтешню лікарню і повідомили, що я вагітна. Повірити в це було так важко. Спочатку я хотіла подзвонити Марку, та тоді уявила, як він живе з молодою дружиною і вирішила цього не робити. Покликала до себе маму, аби допомагала мені.
Я народила чудового синочка, який, як дві краплі, був схожий на свого батька. Він зростав добрим і дуже розумним. І ось цьогоріч я вирішила привезти його додому, хотіла, аби побачив, де я зростала. Йому вже 5 років, все розуміє. І хтось розповів про це Марку. Вже наступного дня він до мене приїхав.
– Це мій син? Як ти могла не сказати?
– Не схотіла заважати твоїм планам з новою дружиною.
– Повернись до мене, я хочу бути з вами! Жити з сином! І я завжди лиш тебе кохав, зрозумій.
– Але ж ти з іншою?
– Ми й так хотіли розлучитись. Нічого не виходить.
– А діти?
– В нас лиш донька, і я її люблю, ніколи не покину.
– От і не покидай. А ми впораємось. Не руйнуй ще одну сім’ю.
– Але ж ти моя сім’я. Я лише з тобою щасливий. Я ніколи не обіцяв Аліні, що буду поруч. Ми лиш про дитину домовлялись. Чому я маю страждати?
Відтоді він приходив щодня і благав. Я поїхала назад до Іспанії, та Марк не відступає. Каже, що все зробить, аби мене повернути. Стверджує, що синові потрібен тато. Я не знаю, що робити. Зараз мені 43 роки, я самотня мати і навряд чи зможу когось покохати. Може варто пробачити? Як бути?