Моя свекруха народила Олексія дуже пізно, їй вже було під 40.
Відповідно, зараз їй 65 років та вона на пенсії. Однак, живе так, наче у Бога за пазухою. Влітку їхала у Трускавець на оздоровлення, у грудні отримала путівку в Моршин. І це були дуже дорогі готелі з повним меню та різними оздоровчими програмами.
Чесно, навіть трішки їй заздрила. От я, наприклад, зараз у декреті можу дозволити тільки якийсь ношений одяг. Щосуботи ходжу в секонд на завіз, купила нормальну куртку на зиму, взуття. А Валентина Петрівна щомісяця ходить у салон на манікюр, зафарбовує сивину. Цієї зими на Миколая купила тепленьку шубку та сумочку. На її фоні я здавалася якоюсь жебрачкою, чесно.
А ще свекруха стабільно робить собі уколи ботоксу, типу хоче так довше молодою почуватися. Там один укол в лоб коштує мінімум 3 тисячі гривень.
Ми з Михайлом так економимо, бо досі виплачуємо кредит за квартиру, яку купили перед війною. Тоді ж долар страшенно підскочив та ми не розраховували, що борги виростуть удвічі. Моя мама на заробітках як могла, так і допомагала – якісь продукти висилала, одяг, гроші. Але я знаю, що зараз їй і так не легко, вона більше собі на старість збирає та вже планує повертатися в Україну.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я не встигла вийти з першого декрету, як дізналася, що вагітна другою дитиною. На щастя, це був хлопчик і молодший Павлик доношував одяг за старшим Мироном. Хоча б на чомусь нам вдалося все-таки зекономити.
Чоловік Михайло працював комп’ютерним техніком на одному підприємстві. Загалом, мені зараз гріх жалітися, бо він утримує всю нашу родину. Я ще в університеті вміла робити манікюр, тому час від часу беру подруг чи сусідок на дім. Але це не так багато, як би хотілося. Не виходить заощадити на ремонт у дитячій, хочу кудись малюків повезти на відпочинок. А ще іпотека за квартиру, яку ми купили…
Так от, декілька днів тому в мене зламався планшет, Мирон розбив екран. Тоді пожалілася знайомій на цю проблему:
– Слухай, я ж маю телефон майстра. Він тобі за день полагодить екран. І недорого бере, десь 500 гривень.
– Ну диктуй номер.
І знайома починає казати номер… мого чоловіка. Все зійшлося до останньої цифри, я ще тричі перепитала, чи дійсно номер правильний.
Мені в якусь секунду стало так соромно, попрощалася з подругою та пішла додому. Якраз Михайло повернувся додому після зміни:
– Ну і ти не хочеш мені це пояснити?
– Що саме?
– А чому я не знаю про твій заробіток? Лагодиш планшети, телефони, комп’ютери?
– Хто тобі це сказав?
– Ти краще зізнайся, куди гроші витрачаєш.
– Для мами. Вона мені жалілася, що мало пенсії отримує, не вистачає на одяг.
– А про нас ти забув? У тебе двоє синів, яких треба на ноги підіймати.
– Ну я основну зарплату віддавав тобі, а решту – мамі.
Я дуже образилася на чоловіка. До Нового Року у нас залишилося 2 тисячі гривень. І поки я ношу звичайні куртки з секонд-хенду, свекруха має гарну шубку та теплі чобітки. Бог зі мною, Михайло міг ті гроші на дітей витратити, кудись влітку відвезти їх на море чи купити нові меблі в кімнату.
Невже це у мого Михайла взагалі розуму нема? Чи свекруха ним так вдало маніпулює? Невже він повинен її до кінця життя утримувати?!
– У нас малі діти, ви не можете нас вигнати! – Я зробила добро, а зараз розплачуюсь за це. Не повторюйте моїх помилок
Надя помітила свого чоловіка. Він ніс красивий букет до лікарні. Однак, оминув її стороною та підійшов до незнайомої жінки.
Діти зворушили до сліз своїм сюрпризом, коли я приїхала із заробітків. У сина – золоті руки, а у невістки – серце
Майже 30 років я провела на чужині – працювала важко, аби синові купити квартиру та машину, підняти онучку на ноги. Та, як виявилося, вони мене жорстоко підставили з житлом
– Вітаю молодят та гостей. Мене ніхто не запрошував, але я не могла не прийти, щоб не сказати це! – почала промову Софія
– Якби не ваша Україна, я б ніколи до Польщі не поїхала! – Я записалась до Лєни на манікюр, бо вона українка, та так пошкодувала
Довго я не могла оговтатися від втрати чоловіка, та тоді прийшла свекруха й ошелешила мене. Такого від неї я не чекала
Невістка у Болгарії з дітьми відпочиває, а я на останню тисячку продукти купую. Ось така у мене “щаслива” старість
Втекла з Харкова до рідної хати на Рівненщину. Хто ж знав, що хлібом-сіллю мене ніхто й не збирався зустрічати
