Вперше в житті зовсім не знаю, як правильно вчинити. Опинилася в такій тяжкій ситуації, що й ворогу не побажаєш.
А все через кавалера моєї мами! Діло було так…
Коли ми з сестрою були ще маленькі наш татко загинув. Не впорався з керуванням на об’їзній. З того часу мамі довелося надовго забути про те, що таке особисте життя.
Весь свій час вона присвячувала нашому вихованню, дбала про нас, заробляла нам на гідне життя.
Коли мені виповнилося 17 років, я вперше закохалася. Прийшла тоді до мами за порадою.
– Галиночко, кохання – це найпрекрасніше почуття з усіх, що є на світі. Окрім материнського – воно найсильніше.
– Мамо, чому ж тоді ти досі сама? Стільки років вже минуло з того часу, як тата не стало. Познайомилася б із кимось.
– Ех, доню. Якби ж то все так просто було. А раптом я відкрию серце поганій людині, яка мене скривдить, або, не доведи Боже, вас образить. Ні! Не хочу вами ризикувати. Тебе і твоєї сестри мені достатньо, щоб відчувати себе абсолютно щасливою.
Але ми з Надею виросли, стали дорослими жінками. Не зчулися, як обоє вискочили сім’ї і залишили батьківський дім.
Серце кров’ю обливалося, коли залишали маму саму, але вона заспокоювала нас і обіцяла, що часто навідуватиметься в гості.
Та не все так сталося, як гадалося. За кілька місяців найрідніша зустріла чоловіка.
Дядько Богдан нам одразу дуже сподобався: добрий, турботливий, щедрий, а працьовитий який! Все в домі полагодив.
– Дітоньки, він клич мене до себе жити. А я не знаю, що робити. Соромно якось перед вами.
– Ти що, мамусю! Яке соромно?! Ти заслужила на щастя. Ми дуже раді за тебе! Та й Богдан – людина хороша.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Як виявилося, в людях ми з сестрою зовсім не розуміємося.
Минуло кілька місяців, а він вже встиг показати своє істинне обличчя.
Дійшло до того, що він заборонив нам приїжджати до мами.
– Ви хто тут такі? То моя хата, моє подвір’я. На вас тут ніхто не чекав.
– Ми до мами приїхали! Впустіть!
– Не впущу! Сплавили матусю мені, от тепер доведеться мене поважати.
– Та що ви таке говорите?!
Мама стояла збоку і слова мовити не могла.
– Ну, скажи щось!
Наступного разу ми знову приїхали, але нам навіть дверей ніхто не відкрив.
Простояли під хвірткою годину, поки до нас через задній двір не прошмигнула мама.
– Любі мої, пробачте мені. Так вже сталося. Бачте, який Богдан виявився… З характером. Я вам отут вареннячка зібрала, огірочків, помідорів…
– Мамо, та не треба нам цього! Давай ми тебе звідси заберемо!
– Ні, не хочу. Поруч з ним я хоч не відчуваю себе такою самотньою.
І будь мудрий!
Що тепер робити – гадки не маємо. Чого нас той старий так незлюбив?! Своїх ледарів-діточок готовий на руках носити, а ми з Надею і на городі в нього поралися, і врожай збирали, а йому все недогода.
Але хіба ми маємо право вказувати мамі, кого любити і з ким жити…
Люди добрі, порадьте.
Команда “Пошепки” натрапила на історію, якою з нами поділилася читачка. Ситуація й справді дуже непроста, але ми сподіваємося, що наші підписники напишуть в коментарях кілька слів, які допоможуть Галині та її сестрі знайти вихід з цього лабіринту життя.
Що б ви робили, якби опинилися на місці сестер?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту poshepky.com@gmail.com
– У нас малі діти, ви не можете нас вигнати! – Я зробила добро, а зараз розплачуюсь за це. Не повторюйте моїх помилок
Надя помітила свого чоловіка. Він ніс красивий букет до лікарні. Однак, оминув її стороною та підійшов до незнайомої жінки.
Діти зворушили до сліз своїм сюрпризом, коли я приїхала із заробітків. У сина – золоті руки, а у невістки – серце
Майже 30 років я провела на чужині – працювала важко, аби синові купити квартиру та машину, підняти онучку на ноги. Та, як виявилося, вони мене жорстоко підставили з житлом
– Вітаю молодят та гостей. Мене ніхто не запрошував, але я не могла не прийти, щоб не сказати це! – почала промову Софія
– Якби не ваша Україна, я б ніколи до Польщі не поїхала! – Я записалась до Лєни на манікюр, бо вона українка, та так пошкодувала
Довго я не могла оговтатися від втрати чоловіка, та тоді прийшла свекруха й ошелешила мене. Такого від неї я не чекала
Невістка у Болгарії з дітьми відпочиває, а я на останню тисячку продукти купую. Ось така у мене “щаслива” старість
Втекла з Харкова до рідної хати на Рівненщину. Хто ж знав, що хлібом-сіллю мене ніхто й не збирався зустрічати
