Ми з чоловіком ніколи багатіями не були. Та все життя важко працювали. Я – на пошті, Ілля – на заводі. Ми старалися заради наших дітей. Хотіли, аби вони мали все необхідне.
Син виріс дуже хорошою людиною. Закінчив університет з червоним дипломом, одружився. Зараз у нього троє дітей, того й на війну не беруть. Та йому дуже важко фінансово. Працює в офісі, платять не багато. Дружина в магазині продає, та діти часто хворіють і їй доводиться увесь час відпрошуватись. Тож заробляє теж не багато. А житла вони не мають, орендують. Ви уявляєте, як їм важко.
Ми з чоловіком завжди Микиті допомагали. Хоча й самі жили не розкішно. От в доньки життя склалося зовсім інакше. Вона вдало вийшла заміж, чоловік її бізнесмен. Коли почалась війна – вони до Німеччини виїхали. А свої три квартири здають в оренду. Неодноразово я просила, щоб Діана дозволила Микиті з сім’єю в одній квартирі жити. Та вона сказала, що не може, хіба би він гроші за оренду платив.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Рік тому мій чоловік помер. Раптово в нього стався інсульт. Лікарі не змогли його врятувати. Відтоді мені дуже важко. Моєї пенсії зовсім на життя не вистачає. А допомагати Микиті я взагалі не можу вже. Та донька моя цього не розуміє. Кілька місяців тому я буквально не мала, що їсти. Подзвонила Діані:
– Доню, позич мені до пенсії 500 гривень!
– Мамо, я не можу! Ти мусиш навчитися розпоряджатися фінансами!
– Якими фінансами? Я ледве комунальні сплачую! Ще й тарифи обіцяють підвищити!
– Треба грамотно витрачати, розподіляти витрати за пріоритетами!
Вона почала мені розповідати якусь нісенітницю про фінансову грамотність, а грошей так і не позичила. Після тієї розмови я плакала. І заприсяглась, що більше ні копійки в неї не попрошу. За життя й дня не працювала, а матері й не думає допомагати. Як мені прикро, що таку дитину виростила.
Якийсь час ми не спілкувались взагалі. Та днями Діана приїхала додому, мала якісь питання з документами вирішити. І все ж провідала мене. Та почала не з обіймів, а з претензій:
– Чого ти досі татові пам’ятник не поставила?
– Доню, там кований хрест є. Ти бачила, скільки пам’ятник коштує? Треба тисячу доларів щонайменше!
– Хіба тато не заслужив? Він же мав заощадження.
– Я віддала ті гроші Микиті, ти ж знаєш, як він бідує!
– Ти не мала права так робити. Принаймні, мусила порадитись. Хіба ж не соромно, що могила в такому стані?
– Я ледве виживаю! Я не маю цих грошей!
– І ще одне, не думай вашу квартиру залишити Микиті! Це не чесно! Я судитимусь!
– Але ж ти заможна? Нащо тобі ця хрущівка?
– Бо це справедливо! Я теж ваша дитина, а ти допомагаєш лише Микиті!
Ми знову посварилися. Не знаю, як донька може такою бути. Невже вона не розуміє, що треба допомагати іншим. Як мені бути? Як помиритися з Діаною?
Я коли побачив свій дім – сльози в очах заблищали. От тобі й вдячність за моє добро. Чотири роки служив, а навіть жити тепер ніде
– Я тобі що худоба? Чи кіт, в котрого можна найголовніше забрати? – Моя дружина геть розум втратила, таке вимагає. Ну який чоловік би погодився
– Ти мусиш нам віддати дитину і гроші! В тебе ще буде сім’я! – Свекри мене шокували, і вони не збираються відступати
– Мамо, їдь назад з цим “щастям”! В мене чоловік – солідна людина, нащо нам такий сором! – Десять років я маму не бачила. І ще стільки ж не хочу
Розірвав заручини з Іриною за місяць до весілля. Адже побачив, як майбутня дружина “любить” мою маму, що аж ладна її здати в будинок літніх людей і ніколи не бачити!
Гидувала сидіти за одним столом зі свекрами, не хотіла їсти страви. Адже їх “стиль” життя мене дуже дивував та навіть відлякував
– Як я жінка з немалою вагою та проблемними ногами маю вилізти на верхню полицю в потязі. Ще й в таку спеку – думаю собі.
В 62 роки я зареєструвалась на сайті знайомств. Якби знала, чим це закінчиться – ніколи б не робила цього
– Та ти маєш стрибати від щастя, що тебе таку страшну взагалі хтось взяв! – Коли я побачила Вадима з валізою в себе на порозі – не повірила. Як можна так чоловіка не поважати
