Я й подумати не могла, що мої діти мене так «люблять». Про їх справжнє ставлення до мене я дізналась, коли поїхала до них у гості, точніше по дорозі назад.
Мої донька із зятем живуть у Луцьку, я в селі на Рівненщині. Їхати мені до них більше 4 годин. Це, ніби і не довго, але пенсіонерці в таку спеку дуже важко.
До них я їхала маршруткою. Дуже намучилась, бо везла повні торби подарунків, а спека, кондиціонера немає та й по часу довго.
Зустріли мене добре. Донька наготувала всього, ми повечеряли. Я з дороги помилась і лягла відпочивати. Перед тим ще розібрали сумки, що я привезла. Там були і дітям, і онукам подарунки, домашні овочі, яйця, мед, цукерки. Я і в Луцьку ще до столу купила риби, сиру, ковбаси, торта та диню, її дуже донька любить.
Погостювала у дітей два дні та й пора додому їхати.
– Мамо, ми тобі квиток на потяг купимо, щоб ти у тій маршрутці не тряслась. Там собі ляжеш, відпочинеш. Поїдеш з комфортом – каже донька.
Я собі вже нафантазувала, як їхатиму додому – з комфортом. Та все було не так.
Мені вручили до рук квиток, відвезли на вокзал та посадили до потяга. Гарно розпрощались.
Я зайшла у вагон та побачила, що то плацкарт, хоч зять мені казав, що купив квиток у купе. Та і це не все було. У мене була верхня бокова полиця. Я, як це побачила, то сльози мені на очі накотились.
– Як я жінка з немалою вагою та проблемними ногами маю туди вилізти. Ще й в таку спеку бути на верхній полиці – думаю собі.
Але нічого було робити. Помінятись зі мною ніхто не захотів, хоч і просила, всі нижні полиці зайняті. Добре, що домовилась з провідником, то сиділа у його купе.
Їхала в умовах ще гірших, як маршруткою – гаряче, сидиш в духоті, свого місця немає. Оце вгодили мені діти, нічого не скажеш.
Діти по вагоні бігали кричали, лягти ніде не можна. Провідник до себе заходить та інші люди, ніякого свого простору.
Приїхала додому ледве жива – втомлена та змучена.
По приїзду до мене зателефонувала донька:
– Ну як, мамо, доїхала? Все добре?
– Я ще так не їхала – кажу.
– Я ж казала, що так буде зручніше, відпочинеш.
– Не те слово.
Невже донька сама не розуміє в яких умовах я була? Чи вони знущаються із мене? Поки везла те все, то хвилювались, щоб приїхала, а як назад повертатись, то вже як-небудь.
Не знаю, чи сказати їм все, що я думаю про цю поїздку, чи не варто.
Порадьте, як зробити?