Колись я Сергія дуже кохала, та не впевнена, що це було взаємно. Ще до весілля він мені добряче нерви робив. Увесь час десь вештався, мені чужі дівчата казали, що з таким краще долю не поєднувати. Та я нікого не слухала, бо була осліплена. Хоча важко сказати, що вже тоді Сергій ставився до мене з повагою. І, звісно, не стало краще й після весілля.
Чоловік увесь час мене принижував, слова доброго не казав. Лишень зауваження та докори. Навіть коли я народила – це не змінилося. Він навіть казав, що побрався зі мною з жалості. А тоді почалась війна. Сергій мав військовий досвід, тож його швидко мобілізували. І коли він поїхав – мені стало легше. Я навіть думала відразу розлучитись, та мама переконала мене цього не робити.
– Та чим ти думаєш? Не знаєш ще чи повернеться. Після війни розлучишся, його ж зараз без того поруч нема.
Сергій приїжджав у відпустку не часто. Та коли він був дома – це було жахливо. Війна ще більше змінила його. Чоловік увесь час випивав і був ще грубшим зі мною.
– Ти тут живеш, розважаєшся, а я там в болоті сиджу.
– Та що ж зробиш. Чи ти хочеш, аби й я на фронт пішла?
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Він не дозволяв мені їхати у відпустку, ходити до друзів та рідних на свята. Вважав, що я маю увесь час побиватися й сумувати. А я заспокоювала себе лиш однією думкою, що це не назавжди і я розлучусь. А тоді так життя склалося, що я познайомилась з Максимом. Простим та веселим чоловіком. З ним я почувалась безтурботною дівчинкою, в котрої все ще попереду. Навіть мою доньку він полюбив. Я не відчувала докорів сумління, що зраджую, бо вже зовсім не кохала чоловіка.
І ось якось несподівано мені подзвонили і сказали, що Сергій в госпіталі в Полтаві. Звісно, я поїхала до нього. І там вже побачила, що чоловік у важкому стані. Згодом три операції і вердикт, що нормально ходити він вже не буде. Я була поруч увесь час і через свою травму чоловік став ще нестерпнішим. Увесь час кричав на мене. А якось сказав:
– Що я тобі більше не потрібен? Покинеш?
– Не починай.
– А що? Ти можеш нормального собі ще знайти!
Він наче навмисно намагався ще дужче мене образити, і разом з тим вимагав, аби я постійно була поруч і прислуговувала йому. Люди зараз я в розпачі, відчуваю, що скоро в мене поїде дах. Я хочу покинути чоловіка в бути з Максимом. Але цього мені ніколи не пробачать інші. Як бути?
– У нас малі діти, ви не можете нас вигнати! – Я зробила добро, а зараз розплачуюсь за це. Не повторюйте моїх помилок
– Не хочу я зіпсовану дівчину! – Мені 34 роки і я ніяк не можу знайти собі дружину. Все тому, що добрих і чистих дівчат просто нема
– Якби не ваша Україна, я б ніколи до Польщі не поїхала! – Я записалась до Лєни на манікюр, бо вона українка, та так пошкодувала
Раніше ми з сестрою й братом були найріднішими. Та після смерті матері все змінилося. Тепер я їх знати не хочу
– Якщо ти мені бажаєш щастя, то підтримаєш! – Я сподівався, що батьки мене зрозуміють, та вони почали проти мене бунт
В усіх моїх бідах винна моя мама! І я кажу це цілком серйозно! 16 років тому вона мене з Аллою розлучила і з того все й почалось
– У мене є рідна мама. Чого я повинна твоїй носити каву в ліжко? Ти її син, сам прислуговуй!
– Це найкращий вихід і я зовсім не проти! – Ми довго старалися народити дитину, та завагітніти дружина не могла. І тоді я вигадав вихід
Втекла з Харкова до рідної хати на Рівненщину. Хто ж знав, що хлібом-сіллю мене ніхто й не збирався зустрічати
