Свого чоловіка Артема я любила понад усе на світі. Ми зустрічались з ним два роки, великі плани мали. Та потім почалась війна. І тоді коханий наполіг, щоб ми розписалися.
– Нащо так поспішати? Я не хочу все похапцем!
– Повір, так треба. А згодом нормальне весілля влаштуємо!
Та я так не хотіла, врешті наполягла, щоб ми бодай з друзями посиділи. Тож влаштували невеличку вечірку для своїх. І всього за місяць коханого мого мобілізували. Для мене це стало страшним випробовуванням, сон втратила через стрес. А найгірше, що батьки коханого навіть не думали мене підтримати. Кілька разів я до них приходило, кортіло просто поговорити. Та вони поводились, наче я їм геть чужа.
Навіть коли якось чоловік приїхав у відпустку і ми до них завітали в гості разом, свекри наче й не помічали мене. Тоді, коли я вже завагітніла, Артем навіть сказав їм:
– Ви ж підтримуйте мою кохану, їй важко!
– А нащо вона зараз вагітніє? Навмисно? І побралися так поспіхом.
– Що ви таке кажете? Це ж якраз я й наполіг!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Він тоді навіть посварився з батьками, та я зовсім не цього хотіла. Навпаки, мені самотньо було. Згодом народила синочка. Життя змінилось. А коли нашому Лесику ще й року не було – Артем загинув. Тоді мені здавалося, що світ мій зруйновано, жити не хотіла. Допомогла подруга. Мені навіть довелося почати пити антидепресанти. І ось потім й почався найбільший жах в моєму житті.
Якось мене запросили в гості свекри. Я подумала, що нарешті вони хочуть зблизитися, дуже зраділа. Приїхала і тут мама мого покійного чоловіка почала промову:
– Ти маєш віддати нам дитину і гроші, котрі за загибель сина отримала.
– Чого це?
– В тебе ще буде чоловік і діти. А в нас ні. Ми подбаємо про онука краще. А тобі він лиш заважатиме.
– Що ви таке кажете!
– Те й кажу.
Я вже встала і мала йти, сльози з очей лилися. Якби ж Артем це чув – не пробачив би. Та тут свекор мене наздогнав.
– Ми знаємо, що в тебе з психікою проблеми. Дитину однаково заберемо! Подумай, так ти зможеш до нас приходити, провідувати.
Я не могла в це повірити. Втекла додому і відразу подзвонила подрузі, котра юристом працює. Та сказала, що закон буде на моєму боці, але порадила забирати маля і їхати за кордон, аби навіть все це не вислуховувати. Як мені бути? Як змиритися з такою поведінкою взагалі?
– Мамо, тут така справа, моя дівчина вагітна! Але в нас все серйозно, ти не думай! – Коли син мені це сказав, я злякалась. Та гірше стало, коли він нас зі своєю Танею познайомив
Раніше ми з сестрою й братом були найріднішими. Та після смерті матері все змінилося. Тепер я їх знати не хочу
– Не хочу я зіпсовану дівчину! – Мені 34 роки і я ніяк не можу знайти собі дружину. Все тому, що добрих і чистих дівчат просто нема
– То якщо він військовий, то все йому треба пробачати? – Мені набридло вдавати, що Сергій ідеальний лише тому, що він на фронті був
– Це найкращий вихід і я зовсім не проти! – Ми довго старалися народити дитину, та завагітніти дружина не могла. І тоді я вигадав вихід
– Як я жінка з немалою вагою та проблемними ногами маю вилізти на верхню полицю в потязі. Ще й в таку спеку – думаю собі.
Гидувала сидіти за одним столом зі свекрами, не хотіла їсти страви. Адже їх “стиль” життя мене дуже дивував та навіть відлякував
В 62 роки я зареєструвалась на сайті знайомств. Якби знала, чим це закінчиться – ніколи б не робила цього
“У нас в сім’ї є традиція називати дівчат в честь їхніх бабусь”. Я шокований тим, яке ім’я придумала дружина нашій дитині!
